Христос в гостях

Untitled-1Коли сім’я повернулася з зібрання й сіла за стіл обідати, всі мовчали. Сам господар дому – Степан, його дружина – Наталя і троє дітей: Марійка, Тетянка і Василько, – всі були голодні, оскільки зібрання затягнулося довше, ніж звичайно.

А коли пообідали, за столом почалася спокійна, радісна бесіда християнської сім’ї. Згадували зібрання, братів і сестер, зустрічі в Домі молитви, бесіди. І більше за все – чудову сьогоднішню проповідь брата-пресвітера. А говорив він про те, як Христос був у гостях у Марії та Марфи. Сер­дечними словами він змалював ці чудові відвідини. Всі слу­хачі сиділи, мов заворожені, і бачили перед собою скромну хатину в затінку під кипарисами, бачили травичку і квіти в садочку перед домом, чули шум водоспаду, воркування голубів, що пили воду, бачили терасу, порослу виноградом, і Христа біля столу, а біля Його ніг – Марію, котра жадібно пила від чудесного джерела вічної Правди.

Усім так сподобався цей образ, що коли проповідник закликав пам’ятати про Христа і ніколи не відштов­хувати Його від дверей своїх сердець і домівок, то всі мовби прокинулися від чарівного сну.

– Чудова проповідь! – сказала господиня Наталя, подаючи на стіл солодкі пироги.

– А я, власне, не розумію, що хотів сказати цією пропо­віддю проповідник, – сказала вісімнадцятилітня Марійка.

–  Як не розумієш? – обурилася чотирнадцятилітня Тетянка, – це ж так просто… Ну, коли б, наприклад,… ну, скажімо, Христос би прийшов до нас…

–  А що, діти, — запитав тато, – якби ось Христос дійсно прийшов до нас у гості, як би ви Його прийняли?

Тоді всі, перебиваючи одне одного, почали говорити. Піднявся шум, гамір. Кожен хотів першим висловити свою любов до Христа.

– Ну, тоді нехай тато починає, – погодилися діти, і батько почав повільно говорити…

За вікнами догоряв осінній день. Надворі почало темніти. Дув холодний осінній вітер, починався дощик, а в чистеньких кімнатах віяло теплом, затишком, добробутом. Мати запалила і поставила на столі лампу, і від цього всім стало ще приємніше і затишніше. Схвильований увагою дітей батько говорив:

–  …А потім я відчинив би двері і сказав: «Господи, прошу ввійти в мій дім!» Допоміг би Йому скинути плащ, зняв би сандалі з Його святих ніг, посадив би на цьому м’якому кріслі…

– А я принесла б води й умила б Йому ноги, – не витри­мала й перервала його господиня, — а потім запитала б: «Господи, що Ти хочеш, все подам Тобі на стіл…»

–  А в той час, коли б Він їв, я би приготувала Йому чисту постіль і дала би під плечі м’яку подушку своєї роботи, – перебила Марійка, – а потім би сіла, заграла і заспівала Йому наш улюблений псалом: «Біля дверей твоїх Я стою і в серце грішне стукаю…»

–  А я принесла б Йому стільчик, – гаряче перебила її Тетянка, – і припрошувала їсти…

Знову почався гамір. Кожен хотів висловити найбіль­шу свою любов до Христа і готовий був усе віддати для Ісуса. Один одного перебивали. І в цьому гаморі всі забули про семилітнього Василька. А він, бідний, намагався щось сказати і не міг, оскільки старші не давали йому. Він мало не плакав від образи. Аж мама помітила це:

– Зачекайте, Василько щось хоче сказати. Ану ж, Ва­силю, що ти хотів, скажи, синку…

–  А я… – від хвилювання він не міг вимовити те, що хотів, – я підійшов би до Христа і дав би Йому того ведмедика, що мама з татом подарували мені на день народження…

Дівчатка вибухнули сміхом, а мама зі сльозами радості в очах підійшла і поцілувала Васю. Вона відчула своїм материнським серцем, що її синок готовий на найбільшу жертву для Ісуса: він так любив ту іграшку, що не роз­лучався з нею ні вдень, ні вночі.

– Он як, – скривила губи Таня, – дуже потрібний Христу твій ведмедик. Ти думаєш, що Він би грався ним?

– А ось і взяв би, а ось і потрібний, — казав Василько, ледь не плачучи, – Христос знає, що я Його найбільше люблю!

У цю хвилину загавкав собака.

– Хтось іде до нас, – сказала мама і всі озирнулися на двері. Миттєво в усіх майнула думка, а що, коли це Сам… Думка ще не скінчилася, а на порозі стояв блідий, обірваний, мокрий від дощу чоловік – звичайний перехожий.

–  Слава Ісусу Христу, – несміливо привітав усіх і низько вклонився.

Батько насупився:

– Що скажете? – невдоволеним голосом спитав госпо­дар, ухилившись від привітання.

– Та я це… мандрую, безробітний поки що, пройшов все село, але ніхто на ніч не приймає. Мені сказали люди, щоб я зайшов сюди, до вас, що ви добрі люди…

Настала хвилина неприємного мовчання.

– Але ж, друже, – почав зніяковіло батько, – коли б я усіх безробітних, які тут проходять, почав приймати, то змушений був би сам піти з дому.

–  Тепер багато таких безробітних… – невдоволеним тоном почала господиня, – і в нас не готель.

–               А чому ви ноги не витерли? – розсердилася Маруся, – дивіться, яка біля вас калюжа.

–  0 горе! – сплеснула руками Таня, – я так вчора намучилася з цією підлогою! А він своїми чобітьми…

Чоловік зніяковіло озирався довкола, м’яв руками шапку. Знову стало в кімнаті тихо. Батько щось подумав, подивився на дітей, знову щось подумав і відвернувся.

– Ось що, друже, – сказав він повільно, – немає в нас місця, йдіть до влади, вони повинні вам дати місце.

Мандрівний чоловік зітхнув і ще нижче опустив голову. Знову стало тихо в кімнаті… Всі відвернулися в бік і чекали, коли, нарешті, він вийде. Чоловік все зрозумів, ще раз зітхнув і почав повільно натягувати на голову шапку.

І тут сталося несподіване: Василько підбіг до бідолахи й став щось пхати йому в руки.

– Візьміть це, дядечку, – говорив він схвильовано, – візьміть, може, ви маєте дітей…, дайте їм, хай пограються.

– Василько затулив обличчя рученятами і вибіг з кімнати.

Чоловік підняв руки і побачив в них… ведмедика. Мимо­волі він усміхнувся. Засміялася Таня. Батько неспокійно засовався на табуреті. Всім стало ще більш ніяково.

– Ну, то… як його… лишайтеся вже в нас, чи що? Що скажеш, батьку? – почала мати.

– То нехай вже лишається, може вистачить місця, – погодився батько і посміхнувся. Всім одразу стало легше.

 

–  Сідайте, – сказала матір.

Чоловік сів.

-Та ви хоча б ноги витерли, – знову пробурмотіла Таня.

– І не кладіть своєї одежі на меблі, – додала Маруся.

Чоловік винувато посміхнувся.

Мама вийшла з кімнати і раптом почула плач. У спаль­ні на ліжку лежав Василько й розривався від ридання.

–  Васильку, синку, чого ти?

– Так, так… обіцяли все віддати Христу, а тепер… А проповідник казав, що і тепер Христос приходить, як бідняк… а я ось ведмедика не пожалів. У-уу…

Мати відчула, як щось кольнуло її в серце.

–  Заспокойся, Василю, все буде добре.

Вона повернулася до їдальні і рішуче сказала мандрів­никові:

–                   Прошу роздягатися і почувати себе як вдома. Ходімо, я дам вам умитися. А ти, Марусю, допоможи подати гостю вечерю. Ми, віруючі, приймаємо не вас, а Христа у своїй сім’ї.

Це був радісний вечір для усієї сім’ї. Довго розповідали подорожньому про Христа. Пригостили, дали заночовувати. Тепер цей чоловік живе разом зі своєю сім’єю неподалік від них. Він і вся його сім’я увірувала в Христа. А Василько має аж три ведмедики… від них.

«Тоді відповідять і вони, промовляючи: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в’язниці і не послужили Тобі? Тоді Він відповість їм і скаже: Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили! І ці підуть на вічную муку, а праведники на вічне життя» (Єв. Мт.25:44-46).

Підготувала: Рак Інна, м. Копичинці, kulbabka_@ukr.net

На главную


Получайте свежие статьи прямо себе на почту.


Введите свой E-mail и нажмите на кнопку для подтверждения



Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

.
Рейтинг@Mail.ru Мальчишки и девчонки, а также их родители Каталог Христианских Ресурсов «Светильник»